Світ охоплює крига. Світ здригається і мерзне,
ховається у теплі ліжка, натягає найтовстіші светри, намагаючись уникнути
кінця, якого йому ніхто ніколи не пророкував.
Ще один снігопад посеред літа, ще одне місто,
яке стоїть між. Колеса автівки грузнуть у м’якій, наче з пуху, ковдрі, змушуючи
мене рухатись зі швидкістю замріяного туриста. Цю машину я ненавиджу навіть
більше, ніж той раптовий і наполегливий апокаліпсис за її хиткими вікнами. Вузька
вуличка, обабіч якої ростуть величезні сосни, майже безлюдна. Я їду до єдиного
живого і теплого клаптика світла, де ще можна відчути себе суспільною істотою.
Ресторан задимлений і темний. Ресторан навіть
не скидається одразу на ресторан – третьосортний бар, не більше. Із характерним
платівковим скрипом позаду мене звучить Кріс Айзек зразка 89-го, наганяючи
напівсон-напівтугу на довколишній контингент, що, зрештою, майже одне і те
саме. Я воджу пальцем по ніжці келиху, у якому вино – справжня кров – темне і,
мабуть, достоту п’янке. Та я його не п'ю. Я впиваюсь очима у рудого чоловіка,
проштрикуючи його голову своїм найгострішим поглядом. Поки ніяк не вдається.
Я бачу його руки, як вони підіймають чашку із
чаєм, якого змели до пакетика просто із брудної підлоги, і тепер у скляній
посудині вихором танцює ковтун пилу, наче той, що лежить собі мирно за
будь-яким диваном, якого не відсували понад пів року. Зробивши ковток, він
ставить чашку на місце і сміється раз за разом так гучно, що його ковтонувий
чай легенько тремтить.
Він – травень. Широке поле шорсткої розлогої
трави, батьківський дім і прихисток душі. Теплі сутінки поступово огортали день,
поки він третю годину поспіль товкмачив мені із властивим для нього запалом
якісь несумісні зі здоровим глуздом речі. Родимки на його плечах та руках розсіювались
поодинокими зірками, що іноді складалися у химерні сузір’я. Якби з'єднати їх
усіх, вийшло б його власне зоряне небо, або ж карта найдрібніших кратерів
Місяця, кожному з яких я б дала його власне ім'я.
Я дивилась на нього, як і зараз, намагаючись
пробратись у його голову, оселитись там і знебарвлювати кожен чорний день,
огортати кожну сумну думку, читати його улюблені книжки, відчувати, як він
насолоджується ранковим вітром, бачити світ його очима, аби нарешті зрозуміти.
І хай би він говорив хоч всю ніч, хай би розповідав про розселення народів,
походи Македонського і питому лексику башкирів, хай би сміявся у цьому барі хоч
вічність, розхлюпуючи чай, а я б слухала його голос, що пробирається під шкіру
до самої душі, наче теплий травневий присмерк, якого я більше ніколи не відчую,
наче Кріс Айзек, що шматує на клапті мою не раз латану пам'ять, переносячи його
образ на будь-якого рандомного чоловіка, що хоч трішки на нього подібний.
Вино досі в келиху. Мої очі все ще не можуть
вбивати людей за секунду. Пісня грає, здається, уп’яте, і раптом платівка починає скрипіти дужче, раз за разом звучить один-єдиний рядок пісні, спотворюючи слова до непізнаваності.
Рудий чоловік повертає голову до програвача і помічає мене. Він дивиться просто
у мене, а я – у його блакитні, майже прозорі очі. Він – травень. І весь мій
світ гине у кризі.
