Товстий шар темного лаку вкриває шухляду. На дотик він, ніби емаль на порцеляні чи опукле збільшувальне скло, покрите глибокими тріщинами, зістарене часом і вжитком. Шухляда рипуча і тяжка, відкрити її — ціла наука: підважити рукою знизу, прихилити управо, а тоді різко на себе. Вийде не відразу, але гаяти час не варто — раптом хтось зайде і побачить, як ти посягаєш на скарби, що там всередині.
Отже, знизу, управо, на себе. У шухляді, цьому глухому ящику зі світлого дерева, що встигло за роки забруднитись усіма маркерами часу, поміж касет Баха, Моцарта, Корсакова, лежить півтора десятка пластмасових циліндрів із кришечками. Кожен — тиждень, місяць чи рік життя, свята і будні, улюблені люди чи незнайомці. Кожен — найцікавіша книга, найкращий архів, що можна розглядати годинами.
У кімнаті темно і тепло. Єдиний торшер опускає тьмяне розсіяне світло на стіну поруч. Дерево, старий потертий лак, та найпевніше — розігрітий пластик, холодний метал і пил — запахи спогадів, збережених на тих плівках. Новою вона мала інший запах — картону, світла і фарби — холодний, чужий і непевний, наче нав'язаний нам навмисно, несполучний з життям, що до того було. Ми вмикали щось із тієї самої шухляди — Ліста, Дебюссі чи Рахманінова, виносили плівковий магнітофон на терасу, а разом з ним і наш старий Nikon. І тоді, у тому сонці, у високій, некошеній траві, у шерстяному пледі, поточеному міллю, у вмілих руках, у сміхові дітей, їхніх іскристих очах та чужа досі плівка оживала, ставала теплою і знайомою, бо на ній відтепер були ми.
Ніхто не спішив зняти усе на світі, ніхто не хотів відзняти її якнайшвидше. Тоді й жити чомусь ніхто не спішив. Та радість фотографій, принесених із салону, негативів, що все ще мали на собі запах хімічних реагентів, був не меншим святом. Усі збирались разом, сміялись із невдалих знімків, потай ховали собі найкращі, відправляли далеким родичам фотографії дітей, щоб ті поглянули, як вони підросли. І зрештою, із цілої плівки могло не лишитись нічого, геть жодної згадки, що життя із неї колись перевели на папір.
Та залишались негативи. Пластмасові циліндри у другій шухляді праворуч, що рипить, наче дикий звір, коли невміло намагаєшся її відкрити. Та я пам'ятаю: підважити знизу, нахилити вправо, а тоді різко на себе. І запах тих "комірок пам'яті", нашого музею, пилу, пластику і металу — це запах найкращих днів дитинства.
