Forever 17

Одна маленька червона цятка у неї на лобі - приціл гвинтівки нізвідки. Вона не знає, вертить на пальці кучерик, натхненно розповідає, як вона вчора "робила" скраааб, і манікюр, а потім ще й маску для волосся, аби ті кучерики завертілись. А я прошу у думках: "Ну давай, убий її. Сили немає те слухати". "І знаєш, що він мені сказав, - веде вона далі, а я вдаю, що гадки не маю, хто той черговий ВІН, - що завтра ми поїдемо до озера, уявляєш?" Я улявляю щось інше. Як у повільній зйомці скло позаду мене розлітається на мільйон уламків, як куля свистить коло мого вуха і раз - просто крізь її дурну круглу макітру.На небі хмари-баранці, а у неї бордова помада. Ну бо зима, нова зачіска, і взагалі, вона відчуває себе як мінімум вартою бордової помади. "Який жахливий відтінок, - кажу я їй, - тобі не личить". То я більше із заздрості говорю, та їй байдуже. Вона не сприймає критику якоїсь там мене, особливо, коли ВІН дзвонив і навіть кудись запрошував. Я за рік зробила 1107 фотографій і на 700 була вона - усюди гарна, усюди із таким мрійливими, шаленими очима, що мимохідь починаєш сумніватись у їхній щирості. Та їй навіть не вистачило сили забрати свою тонну коробок із книгами, перш ніж знайти собі новий супровід для пива й озер. І яке, чорт забирай, озеро він знайшов у тому Львові взимку, аби там аж можна було настільки усамітнитись? Одна маленька червона цятка на її чолі - то якби вона не була такою шльондрою і жила в Індії (ще десь є такий шлюбний ритуал?). Натомість ми сидимо у кав'ярні без залу для курців, у місті, країні без жодного залу для тих бісових курців. "Я покурю навулиці". Рветься вийти зі мною, але ж там холодно."Сиди, - кажу, - я швидко". Виходжу на мороз, на розкішний, такий нечастий тут хрумкий двадцятиградусний мороз. Запалюю сигарету і телефоную ЙОМУ. "Ідемо сьогодні танцювати? До речі, ти маєш гвинтівку?"

Той, хто танцює в пітьмі

Він усе ще намагається мені щось прошепотіти, поки на його губах з'являються краплини крові. Тепер із кожним поцілунком, занурюючи пальці все глибше у його заплутане волосся, я відчуваю присмак металу. У кімнаті стає вогко і гаряче, повітря гусне, створюючи у просторі чотирьох стін окремий мікроклімат. За вікном світ наповнюється осінньою тугою, стягує в зморшки небо, сипле навздогад дощами, а люди йому подумки – прокльонами. Мене, якщо чесно, ніколи не цікавив світ поза цим ліжком і літньою спекою його шкіри – такою недоречною у первинному пейзажі вересня, але такою пекучо відчутною на дотик.

Кімната залита м’яким золотавим світлом від єдиного торшеру біля ліжка. Тіні на стіні піднімаються у вертикаль. Вони сходяться в одну, танцюють у цьому розсипі бронзових і жовтих піщинок задухи, контрастуючи із монохромним холодним підтоном решти світу. У русі тіні перетворюються на силуети звірів, на обриси птахів, на контури істот без назви й імені, без минулого, друзів, обов’язків, без несплачених рахунків і велосипеду в ремонті – тіні водять повільний ритмічний танець довкола тотемного вогнища у пітьмі кімнати, такої малої для одного, такої безмежної для двох у єдності. І його руки, наче язики полум’я, залишають гарячі сліди на шкірі, і вуста його, як літнє сонце, цілують обличчя у веснянках.

Пальці грають якусь мелодію, ритмічно пробігаючи моєю спиною, поки я лічу його родимки і зморшки, запам'ятовую шрами, вивчаю кожен його відтінок. І поки сповільниться пульс, поки серпанок цієї ночі перетвориться на передранкову мряку й туман, я вже знатиму, який він на смак, аби забути до наступного вечора. І коли він перетвориться на м’яке пластичне золото у чорному обрамленні, коли знову стане тим, хто танцює в пітьмі під власну музику, – ми розпочнемо знову.