Комірки пам'яті

Товстий шар темного лаку вкриває шухляду. На дотик він, ніби емаль на порцеляні чи опукле збільшувальне скло, покрите глибокими тріщинами, зістарене часом і вжитком. Шухляда рипуча і тяжка, відкрити її — ціла наука: підважити рукою знизу, прихилити управо, а тоді різко на себе. Вийде не відразу, але гаяти час не варто — раптом хтось зайде і побачить, як ти посягаєш на скарби, що там всередині. 

Отже, знизу, управо, на себе. У шухляді, цьому глухому ящику зі світлого дерева, що встигло за роки забруднитись усіма маркерами часу, поміж касет Баха, Моцарта, Корсакова, лежить півтора десятка пластмасових циліндрів із кришечками. Кожен — тиждень, місяць чи рік життя, свята і будні, улюблені люди чи незнайомці. Кожен — найцікавіша книга, найкращий архів, що можна розглядати годинами.

У кімнаті темно і тепло. Єдиний торшер опускає тьмяне розсіяне світло на стіну поруч. Дерево, старий потертий лак, та найпевніше — розігрітий пластик, холодний метал і пил — запахи спогадів, збережених на тих плівках. Новою вона мала інший запах — картону, світла і фарби — холодний, чужий і непевний, наче нав'язаний нам навмисно, несполучний з життям, що до того було. Ми вмикали щось із тієї самої шухляди — Ліста, Дебюссі чи Рахманінова, виносили плівковий магнітофон на терасу, а разом з ним і наш старий Nikon. І тоді, у тому сонці, у високій, некошеній траві, у шерстяному пледі, поточеному міллю, у вмілих руках, у сміхові дітей, їхніх іскристих очах та чужа досі плівка оживала, ставала теплою і знайомою, бо на ній відтепер були ми.

Ніхто не спішив зняти усе на світі, ніхто не хотів відзняти її якнайшвидше. Тоді й жити чомусь ніхто не спішив. Та радість фотографій, принесених із салону, негативів, що все ще мали на собі запах хімічних реагентів, був не меншим святом. Усі збирались разом, сміялись із невдалих знімків, потай ховали собі найкращі, відправляли далеким родичам фотографії дітей, щоб ті поглянули, як вони підросли. І зрештою, із цілої плівки могло не лишитись нічого, геть жодної згадки, що життя із неї колись перевели на папір.

Та залишались негативи. Пластмасові циліндри у другій шухляді праворуч, що рипить, наче дикий звір, коли невміло намагаєшся її відкрити. Та я пам'ятаю: підважити знизу, нахилити вправо, а тоді різко на себе. І запах тих "комірок пам'яті", нашого музею, пилу, пластику і металу — це запах найкращих днів дитинства.

Моноліт

Світ охоплює крига. Світ здригається і мерзне, ховається у теплі ліжка, натягає найтовстіші светри, намагаючись уникнути кінця, якого йому ніхто ніколи не пророкував.

Ще один снігопад посеред літа, ще одне місто, яке стоїть між. Колеса автівки грузнуть у м’якій, наче з пуху, ковдрі, змушуючи мене рухатись зі швидкістю замріяного туриста. Цю машину я ненавиджу навіть більше, ніж той раптовий і наполегливий апокаліпсис за її хиткими вікнами. Вузька вуличка, обабіч якої ростуть величезні сосни, майже безлюдна. Я їду до єдиного живого і теплого клаптика світла, де ще можна відчути себе суспільною істотою.

Ресторан задимлений і темний. Ресторан навіть не скидається одразу на ресторан – третьосортний бар, не більше. Із характерним платівковим скрипом позаду мене звучить Кріс Айзек зразка 89-го, наганяючи напівсон-напівтугу на довколишній контингент, що, зрештою, майже одне і те саме. Я воджу пальцем по ніжці келиху, у якому вино – справжня кров – темне і, мабуть, достоту п’янке. Та я його не п'ю. Я впиваюсь очима у рудого чоловіка, проштрикуючи його голову своїм найгострішим поглядом. Поки ніяк не вдається.

Я бачу його руки, як вони підіймають чашку із чаєм, якого змели до пакетика просто із брудної підлоги, і тепер у скляній посудині вихором танцює ковтун пилу, наче той, що лежить собі мирно за будь-яким диваном, якого не відсували понад пів року. Зробивши ковток, він ставить чашку на місце і сміється раз за разом так гучно, що його ковтонувий чай легенько тремтить.

Він – травень. Широке поле шорсткої розлогої трави, батьківський дім і прихисток душі. Теплі сутінки поступово огортали день, поки він третю годину поспіль товкмачив мені із властивим для нього запалом якісь несумісні зі здоровим глуздом речі. Родимки на його плечах та руках розсіювались поодинокими зірками, що іноді складалися у химерні сузір’я. Якби з'єднати їх усіх, вийшло б його власне зоряне небо, або ж карта найдрібніших кратерів Місяця, кожному з яких я б дала його власне ім'я.

Я дивилась на нього, як і зараз, намагаючись пробратись у його голову, оселитись там і знебарвлювати кожен чорний день, огортати кожну сумну думку, читати його улюблені книжки, відчувати, як він насолоджується ранковим вітром, бачити світ його очима, аби нарешті зрозуміти. І хай би він говорив хоч всю ніч, хай би розповідав про розселення народів, походи Македонського і питому лексику башкирів, хай би сміявся у цьому барі хоч вічність, розхлюпуючи чай, а я б слухала його голос, що пробирається під шкіру до самої душі, наче теплий травневий присмерк, якого я більше ніколи не відчую, наче Кріс Айзек, що шматує на клапті мою не раз латану пам'ять, переносячи його образ на будь-якого рандомного чоловіка, що хоч трішки на нього подібний.

Вино досі в келиху. Мої очі все ще не можуть вбивати людей за секунду. Пісня грає, здається, уп’яте, і раптом платівка починає скрипіти дужче, раз за разом звучить один-єдиний рядок пісні, спотворюючи слова до непізнаваності. Рудий чоловік повертає голову до програвача і помічає мене. Він дивиться просто у мене, а я – у його блакитні, майже прозорі очі. Він – травень. І весь мій світ гине у кризі.

Pyxis

Весна. Ранок. Дебюссі.
Сонце заливає дім м’яким теплим світлом, вітер гойдає фіранки над прочиненим вікном, створюючи гру сонячних зайчиків на тканині. Вікно виходить у сад. У саду — вишні у цвіту, сливи, яблуні, маленькі рожеві маргаритки на газоні і двоє дітей із білими кучерями — збирають квіти, граються травинками і, здається, шукають, якого б слимака поцілувати. Це мій будинок, ти ж завжди хотів жити в місті. Я люблю ранок неділі, люблю це весняне сонце, цей легіт, що наповнює кімнату запахом саду, люблю слухати, як діти сміються, коли до них підбігають собаки. Ми прокидаємось в обіймах, у такому теплі та затишку, яке можна відчувати тільки поруч із тобою. Це, мабуть, я люблю найбільше з усього.
Я лежу на твоєму плечі, а ти дивишся крізь вікно в сад, милуєшся дітьми й раптом хмурнієш. «У чому річ? — питаю. — Невже щось трапилось?» Та ти не відповідаєш. Я повертаю твоє обличчя до себе. Я дивлюся в нього, у твої очі, на місці яких — дві чорні ями, наповнені смутком та болем. Ти шепочеш: «Допоможи». Ти просиш: «Врятуй. Це ж усе не насправді». Я беру твої руки у свої, я цілую на них кожен палець. Я беру в руки твоє обличчя, наближаюсь до тебе якомога тісніше, торкаюсь губами очей, дую на них легенько, наче на дитячий поріз. Тулюся до твоїх грудей, у яких серце б’ється так шалено, наче в загнаного звіра. «Тут?» — питаю, шукаючи поглядом у тобі бодай якоїсь опори, якось сили зовні чи всередині, бодай натяку на те, що ти ще є самим собою. «Так», — одним лише кивком голови підтверджуєш ти. Я не хочу тебе кривдити, я не хочу робити тобі боляче, але на твоєму обличчі така гримаса, стільки страждань, що в мене не залишається вибору. Ти дивишся на мене, на мої руки на твоїх грудях, повертаєш голову до вікна, у сад, де граються наші діти, і кажеш: «Зараз». Мене опановує жах. Усі думки з голови втекли до живота, вони слизькі й товсті, вони клубочаться там, викликаючи нудоту. Я повільно запихаю руку тобі в груди, намацую там твоє серце і вириваю його єдиним рвучким рухом.
Сонце тьмяніє. Діти перестають гратись, вони підіймаються разом на ноги і йдуть кудись за будинок, наче дві заводні порцелянові ляльки зі штучним білявим волоссям. Сад в’яне, сад леденіє, сад гниє й розпластується на землі. Вітер дужчає. Він сердиться і здуває все, що було навколо будинку на схід, до синього полум’я сонця, він зриває із дому дах. Будинок руйнується, будинок розлітається по цеглині, будинок колапсує всередину до єдиної точки разом з усіма нашими речами, усім нашим музеєм минулого, з усіма спогадами. Та мені байдуже. Я відправляю минуле в забуття, я припиняю здувати пил із цих експонатів, я не шкодую ні за чим, що зможу відновити з тобою. Усе зосереджується лише на твоїх очах. Мій погляд завжди зосереджується лише на твоїх очах. Але вони так і не стають світлими.
«Краще, — питаю, — уже не болить?» «Не болить, — відповідаєш. — Лиш померти ще хочеться».

Golden hour

Небо над нами було ясним і спекотним. Ліс світився зсередини жовтим тугим промінням, пропускаючи його крізь щільне плетиво листя і гілок. Він ішов попереду впевненим твердим кроком, розповідаючи мені про все на світі – щось знав, а щось вигадував на ходу. Я йшла босоніж і до ніг прилипали сухі ялинові голки. Вони кололи ступні, шкребли по шкірі, залишали за собою білі тверді заглибинки, наче відтиск якогось химерного мережива. Додому було далеко. Ми їхали сюди ще при світлі ліхтарів, а тоді зупинялись дорогою раз за разом, щоб знайти радіовежу, біля якої жили. Ранок був студеним, сонце підіймалось неквапно (хоча воно завжди робить це в одному ритмі), змінюючи небо щосекунди. Я вимкнула світло на велосипеді, довіряючи шлях йому, слідуючи за його спиною, наче за єдино можливим шматком реальності у якійсь зовсім чужій фантазії. Я не знала напевно, куди ми їдемо, що саме він хоче мені показати, коли ми повернемось і чи не втомлюсь я врешті навіть більше, ніж передбачалось. Та ми все їхали безкінечною широкою дорогою, тримаючись лише правого боку узбіччя, під стрімкий, рвучкий потік автівок. А тоді настав полудень, а з ним – вузька ґрунтівка. Ми зупинились перепочити, випити теплого, збовтаного дорогою чаю, залишивши велосипеди під величезною дикою грушкою, земля навколо якої була всіяна напівзігнилими плодами. У повітрі стояв запах меду, навколо грушок роїлися оси і все в той момент було наче залите золотом, аж те золото відчувалось на смак. Ми збирали вцілілі груші у його торбу, дивились на небо з-під розлогого, одного-однісінького придорожнього дерева, що росло тут задовго до нас. Стало спекотно. Я зняла кросівки і ми пішли узліском у холод дерев, усе глибше у темінь, до води і сирості, до запаху прілого листя й грибів. Він ішов швидше, ніж я. Він ішов так впевнено і міцно, взутий у прості старі черевики, що я боялась загубитись без нього у лісі, втратити орієнтири і просто залишитись невідомо де. Я стежила за його сорочкою, що проминала в деревах, будуючи собі подумки запасний варіант, якщо раптом його з'їсть вовк чи ведмідь. Лисиць я не боялась. Я знала, що тут на них ставлять пастки.
– Олесе, шукай гриби, – кричав мені він, та мені було не до грибів.
Чи побачу я вежу з дороги? Чи доїду до неї сама? Чи знайду я стежку, аби дійти до велосипедів? Чи встигну я взути кросівки? Це було дивно і наївно, думати про таке. Я б не змогла нічого. Я навіть не могла знайти грибів. Вовків не було. Ведмедів також. Лисицю ми не побачили і навіть жодного зайця в сільці. Лише кедр – високий і рівний, обгороджений довкола дерев'яним плотом.
Йому було 70, мені – 10. Я не пам'ятаю, чи боліли у мене ноги, коли ми повернулись додому, чи спала я міцно і довго, потомлена важким днем, чи засмагли у мене руки, чи були на обличчі веснянки, чи переймалась я тоді, що у мене негарний ніс і кудряве волосся, що пальці гнуться у невластиві для них боки, чи передбачала тоді, що все не буде так просто, що я не раз захочу повернутись у цю мить, що буду слідувати за сильнішими і старшими, що сорочки для мене назавжди будуть не просто одягом, а орієнтиром, що врешті все те здаватиметься лише сном, вигадкою. Я не пам'ятаю з того нічого. Лише довгий, спекотний літній полудень, що лився повільно і в'язко, наче рідке золото, і він – мудрий і вічний у моєму серці.

Тихий хід

Білі комірці, чорні комірці, три верхні ґудзики — навстіж. Червоні вуста, вишневі вуста, і їхні барви — на білих клавішах. Розлита кава, порожні склянки, ти без сорочки
Я їду до тебе. Їду незмірно довго через безкінечні тунелі в горах і землі. За вікном так чорно, що я не бачу нічого, крім свого відображення в склі. І я, наче «відрубана голова волоцюги», стрибаю й кочусь, літаю в тій пітьмі із дурнуватою посмішкою, слухаючи новий альбом твого улюбленого «як його там». Сотні кілометрів, кілька пересадок, зміна одягу й часових поясів, перетин ліній на руках, наче меридіан із паралелями на глобусі, аби саме в ту точку, крапку, клітину шкіри, де ти точно чекаєш, де їси тости чи читаєш вигорілу газету, надруковану всього кілька годин тому.
Ти лежиш на траві схилу дніпровського берега, голова на моїх колінах. Я скубу все, що потрапляє під руку на цій залитій сонцем землі, і вплітаю тобі у волосся. Ти не перечиш, бо, здається, дрімаєш. Я дивлюся на тебе незмірно довго через свої вії, мружачи очі, намагаючись запам’ятати тебе саме таким, намалювати в голові твій нетлінний портрет, зробити так, аби не старів ні він, ні ти, аби не змінювались із ним разом і мої думки, аби все завмерло навічно саме на цій хвилині. Та це було давно. І ми вже не ходимо до Дніпра, і сонце на твоєму обличчі тепер пекуче, не лагідне. Я їду до того сонця, до моря чистого й теплого, у якому й потонути не можна, хіба лиш згубити розум, до твоїх рук, до очей темних, непроглядних, як ця ніч за вікном, як ця пустка в думках.
Наснись мені, думаю, візьми й наснись, доки їду. Будь мені зорями уві сні, такими яскравими, як до світлового забруднення, такими, як бачили їх первісні люди, коли виходили зі своїх землянок, похмурих, наче ті трикляті дорожні тунелі, крізь які я їду. Наснись у чудовій лляній сорочці. У тій сорочці, що стільки разів надихала мене щось написати, у тій, що перетворила тебе на героя моїх історій. Твої комірці — чорні й білі — найбільш зваблива річ у світі моїх літературних рефлексій. Ти носиш простий механічний годинник із класичним коричневим ремінцем. Ненавидиш цукор, зранку п'єш лиш воду, а згодом еспресо — рівно три ковтки. Купляєш краватки, аби вони стояли в шафі, мрієш про великий дім і як мінімум двох собачат (то я вигадую, не було такого).
Жінка навпроти не зводить із мене очей. Вона перериває мій внутрішній монолог запитанням на незрозумілій європейській. Може англійською, леді? «Цікаво, — каже вона мені єдиною іноземною мовою, яку я розумію, — як перекладається цей вислів у вас на рюкзаку?» Питає й так завзято сміється, ніби знає усе-усе, але ніколи у світі мені не розкаже. «Вибачте, — відповідаю. — Не маю й найменшого уявлення». «Wei jue oi shi» — ось, що там пише. Японська? Корейська? «Хм, — думаю, поки гуглю дивне речення, — може то щось змістовне? Не дарма ж вона зауважила. Знак, вказівка, передбачення долі?» Відкриваю перекладач, наче розламую печиво фортуни з китайського ресторану. Й ось він — мій знак долі — лисий китаєць Вей Джу, власник ресторану «Смачного!» посміхається мені просто зі своєї фотографії на Фейсбуці. Гаразд, фаталісти, як вам таке? Нагостримо ножі, і — смачного?
Ні, тільки не Азія. Наснись мені в Римі. Наснись мені в темряві Монмартру, у віденському метро, у берлінському готелі. Наснись мені в океані. В океані сновидінь, у товщі мрій і обіцянок, де плавають слова, які ти наговорив мені за всі наші роки. Я намагаюсь їх упіймати, зловити хоч якесь, та вони розчиняються, як тільки торкаюсь, огортають мене, обтяжують руки, й от я вже захлинаюсь від тих слів, забиваю ними легені, борсаюсь у них, тону. І моє бездиханне синє тіло пливе в тій безмежності під сліпучим сонцем, таким яскравим, що не дає розгледіти зоряне небо позаду, і я намагаюсь закричати із жаху, покликати тебе, аби врятував, щоби допоміг, і не можу.
Ти граєш на фортепіано із заплющеними очима. Ти граєш у шахи сам із собою. Хто ти? Чи знаю я тебе? Ім’я твоє не витримує критики, прізвиськ твоїх у думках — легіон. Як тебе звати, коли страшно заснути, коли ти сердитий, коли світ німий? Якою мовою ти думаєш, якою вбиваєш у собі ворогів, якою пишеш вірші, якою ростиш дітей, якою читаєш Сенкевича? Чи порозуміюсь хоч на якійсь? Чи збагнеш ти, що буває в дощ, коли двоє й один плащ, коли парасоля — цей жахливий винахід людства — зникає з усіх полиць усіх магазинів усіх районів не такого й великого міста? Чи знаєш ти осінь, як знаю її я? Чи любиш ти так грудень, цього загубленого четвертого сина, цього невизнаного нарцистичного генія, що так надихає на не надто пристойні речі? Чи знаєш ти, безіменний мандрівнику власних безкраїх світів, які вірші проймають душу, входить у неї, наче лезо ножа? Чи знаєш, що лезо те, безмірно велике для тебе, такого змарнілого у власних бажаннях, — то лиш дурненька метафора й не більше?
Сон розвіюється. Світанок підіймається між деревами багрянцем, охоплює їх туманом. Ще трохи. Ще кілька хвилин і я зайду в дім, у цю точку на перехресті ліній моєї долоні, наче перетну горизонт подій, за яким не видно, що твориться у світі, хто кого вбиває, хто ліпить на стіну банани, хто підпалює вічнозелені ліси. Я просто обійму тебе, а ти прошепочеш: «Удома».
Від вокзалу — через парк, узбережжя, три вулиці, два повороти, двері. Чую твій голос — веселий, радісний, такий бадьорий у цей туманний ранок — і тремчу на порозі. Підходжу ближче, бачу твою спину в чудовій білій лляній сорочці. Наче через світлове забруднення, все поринає раптом у напівтьму. Усе, крім кімнати, де ти говориш із кимось по телефону, перестає існувати. Іду навшпиньки ледь дихаючи, минаю твої вазони, твої книги, твоє фортепіано, забираю зі столу із ранковою пресою і твоїм недопитим — ковток! — еспресо ніж для листів, підходжу до тебе і з дурнуватою посмішкою єдиним різким рухом встромлюю той невеличкий гострий обрубок просто тобі в шию. Кров цебенить, фонтанує на стіни. Ти обертаєшся до мене всім корпусом, хрипиш щось нерозбірливе, телефон падає з рук і жінка, та сама жінка із мого автобуса белькоче тобі в слухавку щось незрозумілою європейською, регоче буденно, поки твоя голова, наче в уповільненій зйомці, прямує назустріч кошлатому тілесному килимку.
Твої руки мене не обіймають, вуста не цілують, не шепочуть «Удома». «Невже я прошу так багато? — питаю в тебе із викликом. — Я ж їхала сюди ледь не добу! Хто та жінка?! Про що вона зараз говорить?» Та ти не відповідаєш, лише хрипиш так жахливо, що можна зійти з розуму в цьому безкінечному потоці звуків. Під тобою розтікається темна, опукла калюжа липкої крові, ти намагаєшся піднятись, робиш усе більше хаотичних рухів, наче борсаєшся у в’язкому океані зі зв'язаними ногами, наче тонеш у потоці слів, в обіцянках і мріях, у снах наяву. «Любий, — шепочу, підповзаючи до твоєї голови, цілуючи вуста, які раз за разом булькають кров’ю, — серденько, не напружуйся ти так. Я не серджусь насправді. То як, партію в шахи? Ти лише скажи, хто та жінка?»

Introductio

Порожня вулиця випаленої дощенту столиці, +34 і рожева сукня до п’ят. У повітрі запах розпеченого каменю і сухої пінії, що досі стирчить до самого сонця посеред величезної площі. І він назустріч – такий блідолиций, немов побачив мерця, що йде за ним назирці від самого дна. Таким я його ще не бачила -- вічний і близький, мов вичовгане сандаліями каміння, що веде просто до нутрощів пекла. "Ти звідки? - питаю і дивуюсь собі сама, бо знаю достоту, що він щойно піднявся тим камінням угору. -- Плавав у Тибрі й замерз?" -- сміюся гучно і дивлюсь йому в очі, повні пекучого льоду. Якби можна було перехилитись через крайчик повіки і плавно стрибнути в той лід з цієї нестерпної спеки серпня, я б навіть не вимагала золота за чистий вхід з передньої стійки. "А ти спробуй", -- простягає мені таку ж бліду, як і обличчя, руку і, не дочекавшись, поки візьму її, торкається пальцями моєї щоки. "Гаряча, достоту як з пекла", -- думаю я та не кажу на той жест нічого. Беру його руку, і він веде мене по своїх нещодавних слідах -- повз Капітолій і сад помаранчів, попід платанами вниз, за течією. Ми йдемо під сонцем, цим білим розпеченим полуденним невігласом так довго, що із безлюдних вулиць починають зникати будинки, каміння під ногами розсипається на пісок, а поодинокі пінії здаються гігантськими слонами із картини Далі, які от-от спалахнуть, наче жирафа у вогні того ж Сальвадора. Ідучи, він розстібає на собі сорочку, знімає сандалії, розплітає волосся, викидає рахунки за житло, зрікається перснів вірності, розстібає на мені сукню і стягує її через голову. Закінчивши, він показує на обрій, на місце і час, звідки він прийшов, на море вулканічної лави, такої густої, що вона рухається повільно і лячно, наче сама Земля здригається від кожного руху. Спершу ми наближаємось повільно, а тоді йдемо все швидше, врешті переходячи на біг, мов діти, що вперше бачать безкайній океан. Він зупиняється коло самого крайчику цієї киплячої субстанції й питає: "Готова? Назад навряд чи повернешся". Я ствердно киваю, підходжу до нього, до самого крайчику киплячої субстанції під його блідою шкірою, піднімаюсь навшпиньки до його обличчя і, тримаючись за розпечене мармурове плече, пірнаю просто на дно його Льодовикового океану, проклинаючи подумки цей спекотний серпневий собачий полудень.

"Може води? Ти як себе почуваєш? -- питає мене він, торкаючись гарячими пальцями моєї не менш гарячої щоки. -- Точно нормально, не зомлієш?" "Не зомлію, -- кажу самими очима, -- точно нормально, -- шепочу ледь чутно потрісканими губами. -- До речі, ти знаєш, у тебе вдома пахне арахісом".

Forever 17

Одна маленька червона цятка у неї на лобі - приціл гвинтівки нізвідки. Вона не знає, вертить на пальці кучерик, натхненно розповідає, як вона вчора "робила" скраааб, і манікюр, а потім ще й маску для волосся, аби ті кучерики завертілись. А я прошу у думках: "Ну давай, убий її. Сили немає те слухати". "І знаєш, що він мені сказав, - веде вона далі, а я вдаю, що гадки не маю, хто той черговий ВІН, - що завтра ми поїдемо до озера, уявляєш?" Я улявляю щось інше. Як у повільній зйомці скло позаду мене розлітається на мільйон уламків, як куля свистить коло мого вуха і раз - просто крізь її дурну круглу макітру.На небі хмари-баранці, а у неї бордова помада. Ну бо зима, нова зачіска, і взагалі, вона відчуває себе як мінімум вартою бордової помади. "Який жахливий відтінок, - кажу я їй, - тобі не личить". То я більше із заздрості говорю, та їй байдуже. Вона не сприймає критику якоїсь там мене, особливо, коли ВІН дзвонив і навіть кудись запрошував. Я за рік зробила 1107 фотографій і на 700 була вона - усюди гарна, усюди із таким мрійливими, шаленими очима, що мимохідь починаєш сумніватись у їхній щирості. Та їй навіть не вистачило сили забрати свою тонну коробок із книгами, перш ніж знайти собі новий супровід для пива й озер. І яке, чорт забирай, озеро він знайшов у тому Львові взимку, аби там аж можна було настільки усамітнитись? Одна маленька червона цятка на її чолі - то якби вона не була такою шльондрою і жила в Індії (ще десь є такий шлюбний ритуал?). Натомість ми сидимо у кав'ярні без залу для курців, у місті, країні без жодного залу для тих бісових курців. "Я покурю навулиці". Рветься вийти зі мною, але ж там холодно."Сиди, - кажу, - я швидко". Виходжу на мороз, на розкішний, такий нечастий тут хрумкий двадцятиградусний мороз. Запалюю сигарету і телефоную ЙОМУ. "Ідемо сьогодні танцювати? До речі, ти маєш гвинтівку?"