Introductio

Порожня вулиця випаленої дощенту столиці, +34 і рожева сукня до п’ят. У повітрі запах розпеченого каменю і сухої пінії, що досі стирчить до самого сонця посеред величезної площі. І він назустріч – такий блідолиций, немов побачив мерця, що йде за ним назирці від самого дна. Таким я його ще не бачила -- вічний і близький, мов вичовгане сандаліями каміння, що веде просто до нутрощів пекла. "Ти звідки? - питаю і дивуюсь собі сама, бо знаю достоту, що він щойно піднявся тим камінням угору. -- Плавав у Тибрі й замерз?" -- сміюся гучно і дивлюсь йому в очі, повні пекучого льоду. Якби можна було перехилитись через крайчик повіки і плавно стрибнути в той лід з цієї нестерпної спеки серпня, я б навіть не вимагала золота за чистий вхід з передньої стійки. "А ти спробуй", -- простягає мені таку ж бліду, як і обличчя, руку і, не дочекавшись, поки візьму її, торкається пальцями моєї щоки. "Гаряча, достоту як з пекла", -- думаю я та не кажу на той жест нічого. Беру його руку, і він веде мене по своїх нещодавних слідах -- повз Капітолій і сад помаранчів, попід платанами вниз, за течією. Ми йдемо під сонцем, цим білим розпеченим полуденним невігласом так довго, що із безлюдних вулиць починають зникати будинки, каміння під ногами розсипається на пісок, а поодинокі пінії здаються гігантськими слонами із картини Далі, які от-от спалахнуть, наче жирафа у вогні того ж Сальвадора. Ідучи, він розстібає на собі сорочку, знімає сандалії, розплітає волосся, викидає рахунки за житло, зрікається перснів вірності, розстібає на мені сукню і стягує її через голову. Закінчивши, він показує на обрій, на місце і час, звідки він прийшов, на море вулканічної лави, такої густої, що вона рухається повільно і лячно, наче сама Земля здригається від кожного руху. Спершу ми наближаємось повільно, а тоді йдемо все швидше, врешті переходячи на біг, мов діти, що вперше бачать безкайній океан. Він зупиняється коло самого крайчику цієї киплячої субстанції й питає: "Готова? Назад навряд чи повернешся". Я ствердно киваю, підходжу до нього, до самого крайчику киплячої субстанції під його блідою шкірою, піднімаюсь навшпиньки до його обличчя і, тримаючись за розпечене мармурове плече, пірнаю просто на дно його Льодовикового океану, проклинаючи подумки цей спекотний серпневий собачий полудень.

"Може води? Ти як себе почуваєш? -- питає мене він, торкаючись гарячими пальцями моєї не менш гарячої щоки. -- Точно нормально, не зомлієш?" "Не зомлію, -- кажу самими очима, -- точно нормально, -- шепочу ледь чутно потрісканими губами. -- До речі, ти знаєш, у тебе вдома пахне арахісом".

Той, хто танцює в пітьмі

Він усе ще намагається мені щось прошепотіти, поки на його губах з'являються краплини крові. Тепер із кожним поцілунком, занурюючи пальці все глибше у його заплутане волосся, я відчуваю присмак металу. У кімнаті стає вогко і гаряче, повітря гусне, створюючи у просторі чотирьох стін окремий мікроклімат. За вікном світ наповнюється осінньою тугою, стягує в зморшки небо, сипле навздогад дощами, а люди йому подумки – прокльонами. Мене, якщо чесно, ніколи не цікавив світ поза цим ліжком і літньою спекою його шкіри – такою недоречною у первинному пейзажі вересня, але такою пекучо відчутною на дотик.

Кімната залита м’яким золотавим світлом від єдиного торшеру біля ліжка. Тіні на стіні піднімаються у вертикаль. Вони сходяться в одну, танцюють у цьому розсипі бронзових і жовтих піщинок задухи, контрастуючи із монохромним холодним підтоном решти світу. У русі тіні перетворюються на силуети звірів, на обриси птахів, на контури істот без назви й імені, без минулого, друзів, обов’язків, без несплачених рахунків і велосипеду в ремонті – тіні водять повільний ритмічний танець довкола тотемного вогнища у пітьмі кімнати, такої малої для одного, такої безмежної для двох у єдності. І його руки, наче язики полум’я, залишають гарячі сліди на шкірі, і вуста його, як літнє сонце, цілують обличчя у веснянках.

Пальці грають якусь мелодію, ритмічно пробігаючи моєю спиною, поки я лічу його родимки і зморшки, запам'ятовую шрами, вивчаю кожен його відтінок. І поки сповільниться пульс, поки серпанок цієї ночі перетвориться на передранкову мряку й туман, я вже знатиму, який він на смак, аби забути до наступного вечора. І коли він перетвориться на м’яке пластичне золото у чорному обрамленні, коли знову стане тим, хто танцює в пітьмі під власну музику, – ми розпочнемо знову.