Я їду до тебе. Їду незмірно довго через безкінечні тунелі в горах і землі. За вікном так чорно, що я не бачу нічого, крім свого відображення в склі. І я, наче «відрубана голова волоцюги», стрибаю й кочусь, літаю в тій пітьмі із дурнуватою посмішкою, слухаючи новий альбом твого улюбленого «як його там». Сотні кілометрів, кілька пересадок, зміна одягу й часових поясів, перетин ліній на руках, наче меридіан із паралелями на глобусі, аби саме в ту точку, крапку, клітину шкіри, де ти точно чекаєш, де їси тости чи читаєш вигорілу газету, надруковану всього кілька годин тому.
Ти лежиш на траві схилу дніпровського берега, голова на моїх колінах. Я скубу все, що потрапляє під руку на цій залитій сонцем землі, і вплітаю тобі у волосся. Ти не перечиш, бо, здається, дрімаєш. Я дивлюся на тебе незмірно довго через свої вії, мружачи очі, намагаючись запам’ятати тебе саме таким, намалювати в голові твій нетлінний портрет, зробити так, аби не старів ні він, ні ти, аби не змінювались із ним разом і мої думки, аби все завмерло навічно саме на цій хвилині. Та це було давно. І ми вже не ходимо до Дніпра, і сонце на твоєму обличчі тепер пекуче, не лагідне. Я їду до того сонця, до моря чистого й теплого, у якому й потонути не можна, хіба лиш згубити розум, до твоїх рук, до очей темних, непроглядних, як ця ніч за вікном, як ця пустка в думках.
Наснись мені, думаю, візьми й наснись, доки їду. Будь мені зорями уві сні, такими яскравими, як до світлового забруднення, такими, як бачили їх первісні люди, коли виходили зі своїх землянок, похмурих, наче ті трикляті дорожні тунелі, крізь які я їду. Наснись у чудовій лляній сорочці. У тій сорочці, що стільки разів надихала мене щось написати, у тій, що перетворила тебе на героя моїх історій. Твої комірці — чорні й білі — найбільш зваблива річ у світі моїх літературних рефлексій. Ти носиш простий механічний годинник із класичним коричневим ремінцем. Ненавидиш цукор, зранку п'єш лиш воду, а згодом еспресо — рівно три ковтки. Купляєш краватки, аби вони стояли в шафі, мрієш про великий дім і як мінімум двох собачат (то я вигадую, не було такого).
Жінка навпроти не зводить із мене очей. Вона перериває мій внутрішній монолог запитанням на незрозумілій європейській. Може англійською, леді? «Цікаво, — каже вона мені єдиною іноземною мовою, яку я розумію, — як перекладається цей вислів у вас на рюкзаку?» Питає й так завзято сміється, ніби знає усе-усе, але ніколи у світі мені не розкаже. «Вибачте, — відповідаю. — Не маю й найменшого уявлення». «Wei jue oi shi» — ось, що там пише. Японська? Корейська? «Хм, — думаю, поки гуглю дивне речення, — може то щось змістовне? Не дарма ж вона зауважила. Знак, вказівка, передбачення долі?» Відкриваю перекладач, наче розламую печиво фортуни з китайського ресторану. Й ось він — мій знак долі — лисий китаєць Вей Джу, власник ресторану «Смачного!» посміхається мені просто зі своєї фотографії на Фейсбуці. Гаразд, фаталісти, як вам таке? Нагостримо ножі, і — смачного?
Ні, тільки не Азія. Наснись мені в Римі. Наснись мені в темряві Монмартру, у віденському метро, у берлінському готелі. Наснись мені в океані. В океані сновидінь, у товщі мрій і обіцянок, де плавають слова, які ти наговорив мені за всі наші роки. Я намагаюсь їх упіймати, зловити хоч якесь, та вони розчиняються, як тільки торкаюсь, огортають мене, обтяжують руки, й от я вже захлинаюсь від тих слів, забиваю ними легені, борсаюсь у них, тону. І моє бездиханне синє тіло пливе в тій безмежності під сліпучим сонцем, таким яскравим, що не дає розгледіти зоряне небо позаду, і я намагаюсь закричати із жаху, покликати тебе, аби врятував, щоби допоміг, і не можу.
Ти граєш на фортепіано із заплющеними очима. Ти граєш у шахи сам із собою. Хто ти? Чи знаю я тебе? Ім’я твоє не витримує критики, прізвиськ твоїх у думках — легіон. Як тебе звати, коли страшно заснути, коли ти сердитий, коли світ німий? Якою мовою ти думаєш, якою вбиваєш у собі ворогів, якою пишеш вірші, якою ростиш дітей, якою читаєш Сенкевича? Чи порозуміюсь хоч на якійсь? Чи збагнеш ти, що буває в дощ, коли двоє й один плащ, коли парасоля — цей жахливий винахід людства — зникає з усіх полиць усіх магазинів усіх районів не такого й великого міста? Чи знаєш ти осінь, як знаю її я? Чи любиш ти так грудень, цього загубленого четвертого сина, цього невизнаного нарцистичного генія, що так надихає на не надто пристойні речі? Чи знаєш ти, безіменний мандрівнику власних безкраїх світів, які вірші проймають душу, входить у неї, наче лезо ножа? Чи знаєш, що лезо те, безмірно велике для тебе, такого змарнілого у власних бажаннях, — то лиш дурненька метафора й не більше?
Сон розвіюється. Світанок підіймається між деревами багрянцем, охоплює їх туманом. Ще трохи. Ще кілька хвилин і я зайду в дім, у цю точку на перехресті ліній моєї долоні, наче перетну горизонт подій, за яким не видно, що твориться у світі, хто кого вбиває, хто ліпить на стіну банани, хто підпалює вічнозелені ліси. Я просто обійму тебе, а ти прошепочеш: «Удома».
Від вокзалу — через парк, узбережжя, три вулиці, два повороти, двері. Чую твій голос — веселий, радісний, такий бадьорий у цей туманний ранок — і тремчу на порозі. Підходжу ближче, бачу твою спину в чудовій білій лляній сорочці. Наче через світлове забруднення, все поринає раптом у напівтьму. Усе, крім кімнати, де ти говориш із кимось по телефону, перестає існувати. Іду навшпиньки ледь дихаючи, минаю твої вазони, твої книги, твоє фортепіано, забираю зі столу із ранковою пресою і твоїм недопитим — ковток! — еспресо ніж для листів, підходжу до тебе і з дурнуватою посмішкою єдиним різким рухом встромлюю той невеличкий гострий обрубок просто тобі в шию. Кров цебенить, фонтанує на стіни. Ти обертаєшся до мене всім корпусом, хрипиш щось нерозбірливе, телефон падає з рук і жінка, та сама жінка із мого автобуса белькоче тобі в слухавку щось незрозумілою європейською, регоче буденно, поки твоя голова, наче в уповільненій зйомці, прямує назустріч кошлатому тілесному килимку.
Твої руки мене не обіймають, вуста не цілують, не шепочуть «Удома». «Невже я прошу так багато? — питаю в тебе із викликом. — Я ж їхала сюди ледь не добу! Хто та жінка?! Про що вона зараз говорить?» Та ти не відповідаєш, лише хрипиш так жахливо, що можна зійти з розуму в цьому безкінечному потоці звуків. Під тобою розтікається темна, опукла калюжа липкої крові, ти намагаєшся піднятись, робиш усе більше хаотичних рухів, наче борсаєшся у в’язкому океані зі зв'язаними ногами, наче тонеш у потоці слів, в обіцянках і мріях, у снах наяву. «Любий, — шепочу, підповзаючи до твоєї голови, цілуючи вуста, які раз за разом булькають кров’ю, — серденько, не напружуйся ти так. Я не серджусь насправді. То як, партію в шахи? Ти лише скажи, хто та жінка?»
Немає коментарів:
Дописати коментар