Pyxis

Весна. Ранок. Дебюссі.
Сонце заливає дім м’яким теплим світлом, вітер гойдає фіранки над прочиненим вікном, створюючи гру сонячних зайчиків на тканині. Вікно виходить у сад. У саду — вишні у цвіту, сливи, яблуні, маленькі рожеві маргаритки на газоні і двоє дітей із білими кучерями — збирають квіти, граються травинками і, здається, шукають, якого б слимака поцілувати. Це мій будинок, ти ж завжди хотів жити в місті. Я люблю ранок неділі, люблю це весняне сонце, цей легіт, що наповнює кімнату запахом саду, люблю слухати, як діти сміються, коли до них підбігають собаки. Ми прокидаємось в обіймах, у такому теплі та затишку, яке можна відчувати тільки поруч із тобою. Це, мабуть, я люблю найбільше з усього.
Я лежу на твоєму плечі, а ти дивишся крізь вікно в сад, милуєшся дітьми й раптом хмурнієш. «У чому річ? — питаю. — Невже щось трапилось?» Та ти не відповідаєш. Я повертаю твоє обличчя до себе. Я дивлюся в нього, у твої очі, на місці яких — дві чорні ями, наповнені смутком та болем. Ти шепочеш: «Допоможи». Ти просиш: «Врятуй. Це ж усе не насправді». Я беру твої руки у свої, я цілую на них кожен палець. Я беру в руки твоє обличчя, наближаюсь до тебе якомога тісніше, торкаюсь губами очей, дую на них легенько, наче на дитячий поріз. Тулюся до твоїх грудей, у яких серце б’ється так шалено, наче в загнаного звіра. «Тут?» — питаю, шукаючи поглядом у тобі бодай якоїсь опори, якось сили зовні чи всередині, бодай натяку на те, що ти ще є самим собою. «Так», — одним лише кивком голови підтверджуєш ти. Я не хочу тебе кривдити, я не хочу робити тобі боляче, але на твоєму обличчі така гримаса, стільки страждань, що в мене не залишається вибору. Ти дивишся на мене, на мої руки на твоїх грудях, повертаєш голову до вікна, у сад, де граються наші діти, і кажеш: «Зараз». Мене опановує жах. Усі думки з голови втекли до живота, вони слизькі й товсті, вони клубочаться там, викликаючи нудоту. Я повільно запихаю руку тобі в груди, намацую там твоє серце і вириваю його єдиним рвучким рухом.
Сонце тьмяніє. Діти перестають гратись, вони підіймаються разом на ноги і йдуть кудись за будинок, наче дві заводні порцелянові ляльки зі штучним білявим волоссям. Сад в’яне, сад леденіє, сад гниє й розпластується на землі. Вітер дужчає. Він сердиться і здуває все, що було навколо будинку на схід, до синього полум’я сонця, він зриває із дому дах. Будинок руйнується, будинок розлітається по цеглині, будинок колапсує всередину до єдиної точки разом з усіма нашими речами, усім нашим музеєм минулого, з усіма спогадами. Та мені байдуже. Я відправляю минуле в забуття, я припиняю здувати пил із цих експонатів, я не шкодую ні за чим, що зможу відновити з тобою. Усе зосереджується лише на твоїх очах. Мій погляд завжди зосереджується лише на твоїх очах. Але вони так і не стають світлими.
«Краще, — питаю, — уже не болить?» «Не болить, — відповідаєш. — Лиш померти ще хочеться».