Той, хто танцює в пітьмі

Він усе ще намагається мені щось прошепотіти, поки на його губах з'являються краплини крові. Тепер із кожним поцілунком, занурюючи пальці все глибше у його заплутане волосся, я відчуваю присмак металу. У кімнаті стає вогко і гаряче, повітря гусне, створюючи у просторі чотирьох стін окремий мікроклімат. За вікном світ наповнюється осінньою тугою, стягує в зморшки небо, сипле навздогад дощами, а люди йому подумки – прокльонами. Мене, якщо чесно, ніколи не цікавив світ поза цим ліжком і літньою спекою його шкіри – такою недоречною у первинному пейзажі вересня, але такою пекучо відчутною на дотик.

Кімната залита м’яким золотавим світлом від єдиного торшеру біля ліжка. Тіні на стіні піднімаються у вертикаль. Вони сходяться в одну, танцюють у цьому розсипі бронзових і жовтих піщинок задухи, контрастуючи із монохромним холодним підтоном решти світу. У русі тіні перетворюються на силуети звірів, на обриси птахів, на контури істот без назви й імені, без минулого, друзів, обов’язків, без несплачених рахунків і велосипеду в ремонті – тіні водять повільний ритмічний танець довкола тотемного вогнища у пітьмі кімнати, такої малої для одного, такої безмежної для двох у єдності. І його руки, наче язики полум’я, залишають гарячі сліди на шкірі, і вуста його, як літнє сонце, цілують обличчя у веснянках.

Пальці грають якусь мелодію, ритмічно пробігаючи моєю спиною, поки я лічу його родимки і зморшки, запам'ятовую шрами, вивчаю кожен його відтінок. І поки сповільниться пульс, поки серпанок цієї ночі перетвориться на передранкову мряку й туман, я вже знатиму, який він на смак, аби забути до наступного вечора. І коли він перетвориться на м’яке пластичне золото у чорному обрамленні, коли знову стане тим, хто танцює в пітьмі під власну музику, – ми розпочнемо знову.