Forever 17

Одна маленька червона цятка у неї на лобі - приціл гвинтівки нізвідки. Вона не знає, вертить на пальці кучерик, натхненно розповідає, як вона вчора "робила" скраааб, і манікюр, а потім ще й маску для волосся, аби ті кучерики завертілись. А я прошу у думках: "Ну давай, убий її. Сили немає те слухати". "І знаєш, що він мені сказав, - веде вона далі, а я вдаю, що гадки не маю, хто той черговий ВІН, - що завтра ми поїдемо до озера, уявляєш?" Я улявляю щось інше. Як у повільній зйомці скло позаду мене розлітається на мільйон уламків, як куля свистить коло мого вуха і раз - просто крізь її дурну круглу макітру.На небі хмари-баранці, а у неї бордова помада. Ну бо зима, нова зачіска, і взагалі, вона відчуває себе як мінімум вартою бордової помади. "Який жахливий відтінок, - кажу я їй, - тобі не личить". То я більше із заздрості говорю, та їй байдуже. Вона не сприймає критику якоїсь там мене, особливо, коли ВІН дзвонив і навіть кудись запрошував. Я за рік зробила 1107 фотографій і на 700 була вона - усюди гарна, усюди із таким мрійливими, шаленими очима, що мимохідь починаєш сумніватись у їхній щирості. Та їй навіть не вистачило сили забрати свою тонну коробок із книгами, перш ніж знайти собі новий супровід для пива й озер. І яке, чорт забирай, озеро він знайшов у тому Львові взимку, аби там аж можна було настільки усамітнитись? Одна маленька червона цятка на її чолі - то якби вона не була такою шльондрою і жила в Індії (ще десь є такий шлюбний ритуал?). Натомість ми сидимо у кав'ярні без залу для курців, у місті, країні без жодного залу для тих бісових курців. "Я покурю навулиці". Рветься вийти зі мною, але ж там холодно."Сиди, - кажу, - я швидко". Виходжу на мороз, на розкішний, такий нечастий тут хрумкий двадцятиградусний мороз. Запалюю сигарету і телефоную ЙОМУ. "Ідемо сьогодні танцювати? До речі, ти маєш гвинтівку?"