Golden hour

Небо над нами було ясним і спекотним. Ліс світився зсередини жовтим тугим промінням, пропускаючи його крізь щільне плетиво листя і гілок. Він ішов попереду впевненим твердим кроком, розповідаючи мені про все на світі – щось знав, а щось вигадував на ходу. Я йшла босоніж і до ніг прилипали сухі ялинові голки. Вони кололи ступні, шкребли по шкірі, залишали за собою білі тверді заглибинки, наче відтиск якогось химерного мережива. Додому було далеко. Ми їхали сюди ще при світлі ліхтарів, а тоді зупинялись дорогою раз за разом, щоб знайти радіовежу, біля якої жили. Ранок був студеним, сонце підіймалось неквапно (хоча воно завжди робить це в одному ритмі), змінюючи небо щосекунди. Я вимкнула світло на велосипеді, довіряючи шлях йому, слідуючи за його спиною, наче за єдино можливим шматком реальності у якійсь зовсім чужій фантазії. Я не знала напевно, куди ми їдемо, що саме він хоче мені показати, коли ми повернемось і чи не втомлюсь я врешті навіть більше, ніж передбачалось. Та ми все їхали безкінечною широкою дорогою, тримаючись лише правого боку узбіччя, під стрімкий, рвучкий потік автівок. А тоді настав полудень, а з ним – вузька ґрунтівка. Ми зупинились перепочити, випити теплого, збовтаного дорогою чаю, залишивши велосипеди під величезною дикою грушкою, земля навколо якої була всіяна напівзігнилими плодами. У повітрі стояв запах меду, навколо грушок роїлися оси і все в той момент було наче залите золотом, аж те золото відчувалось на смак. Ми збирали вцілілі груші у його торбу, дивились на небо з-під розлогого, одного-однісінького придорожнього дерева, що росло тут задовго до нас. Стало спекотно. Я зняла кросівки і ми пішли узліском у холод дерев, усе глибше у темінь, до води і сирості, до запаху прілого листя й грибів. Він ішов швидше, ніж я. Він ішов так впевнено і міцно, взутий у прості старі черевики, що я боялась загубитись без нього у лісі, втратити орієнтири і просто залишитись невідомо де. Я стежила за його сорочкою, що проминала в деревах, будуючи собі подумки запасний варіант, якщо раптом його з'їсть вовк чи ведмідь. Лисиць я не боялась. Я знала, що тут на них ставлять пастки.
– Олесе, шукай гриби, – кричав мені він, та мені було не до грибів.
Чи побачу я вежу з дороги? Чи доїду до неї сама? Чи знайду я стежку, аби дійти до велосипедів? Чи встигну я взути кросівки? Це було дивно і наївно, думати про таке. Я б не змогла нічого. Я навіть не могла знайти грибів. Вовків не було. Ведмедів також. Лисицю ми не побачили і навіть жодного зайця в сільці. Лише кедр – високий і рівний, обгороджений довкола дерев'яним плотом.
Йому було 70, мені – 10. Я не пам'ятаю, чи боліли у мене ноги, коли ми повернулись додому, чи спала я міцно і довго, потомлена важким днем, чи засмагли у мене руки, чи були на обличчі веснянки, чи переймалась я тоді, що у мене негарний ніс і кудряве волосся, що пальці гнуться у невластиві для них боки, чи передбачала тоді, що все не буде так просто, що я не раз захочу повернутись у цю мить, що буду слідувати за сильнішими і старшими, що сорочки для мене назавжди будуть не просто одягом, а орієнтиром, що врешті все те здаватиметься лише сном, вигадкою. Я не пам'ятаю з того нічого. Лише довгий, спекотний літній полудень, що лився повільно і в'язко, наче рідке золото, і він – мудрий і вічний у моєму серці.